У знайомому з прогресом 19-му столітті віра в різного роду відьом, водяників, русалок істотно ослабла. Взнаки почав даватися науковий прогрес, проте потяг до таємниць та загадок не вщухав, а наявність різних явищ, наприклад, електрики, лише живили фантазію новітніх містиків. Так з’явилося новітнє наукове вчення, відоме світу як спіритизм. Як ним захоплювались у Києві досліджувала радіопрограма «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».
Усеохопне захоплення спіритичними сеансами прийшло в Європу в середині 19-го століття. Кияни ж уперше довідалися про них з газетної статті, що була опублікована в «Киевских губернских ведомостях» у червні 1853-го року. У цій статті вперше писалося про «агнетические явления положительное и отрицательное електричество». А також про електромагнітні ланцюги, які можуть скласти спірити, якщо сядуть за стіл та доторкнуться одне до одного мізинцями.
Більшість киян чи то через велику освіту, чи то через її майже повну відсутність у правдивість сеансів із духами не повірила. Прагматичні міщани нічого для себе корисного в цій справі не побачили. Отже, перше ставлення до спіритів у Києві було досить скептичним. Самі ж медіуми та ті, хто відвідував їхні сеанси, викликали серед киян подив та сміх.
Про них навіть складали анекдоти. Ось один із них: «В одном аристократическом салоне спиритический вечер. Множество гостей. Сеанс приближается к концу. Задает вопросы духам хозяйка дома: – Духи скажите сколько у меня детей? – Четверо, – отвечает дух могильным голосом. Мужу прелестной хозяйки захотелось также предложить вопрос духам: – Духи сколько у меня детей? – Двое, – ответили духи. Супруг дал слово не вопрошать более никогда духов».
Та попри скепсис більшості, спіритизм успішно розвивався. Через поголовне захоплення чортівнею пройшло багато людей – інтелігентних письменників та вчених. Спіритизм практикували навіть професори університету, однак їхні сеанси були радше науковими дослідами, ніж банальним бажанням полоскотати собі нерви. Демонстрацією сеансу за гроші в нашому місті займалися в основному заїжджі медіуми. Особливо успішними були ті з них, хто міг нагнати на публіку найбільше страху.
Ось як тривав традиційний спіритичний сеанс. Його було описано в одній із тогочасних київських газет: «В городе появился медиум, которым було устроено два спиритических сеанса в гостинице “Метрополь” и несколько сеансов в частных домах. Сеансы сопровождались не особенно сложными, но интересными явлениями. В одном доме кто-то выдернул стулья одновременно у всех присутствующих, играл на скрипке в разных углах комнаты. В другом доме дух надел шапки на всех присутствующих, поднимал столы на воздух, показывал довольно большую полосу фосфорического света. Появлялись блуждающие огоньки, с шумом двигались столы, перенесены были пепельница и книга из одной комнаты в другую, танцевали стулья».
Усі ці дива відбувалися на сеансах у якогось пана Самбора – колишнього телеграфіста зі станції Попельня південно-західної залізниці. Як описували його очевидці, це був чоловік середнього зросту, років 30-ти на вигляд. Втративши місце на станції, він від нудьги почав практикувати спіритичні сеанси. Спершу все відбувалось у родинному колі і що більше було тих сеансів, то успішнішими вони ставали.
Приїхавши до Києва шукати місце служби, пан Самбор розповів комусь зі своїх знайомих про те, що він є медіумом. І до нього ж відразу почали надходити запрошення на сеанс. Цей медіум, на відміну від інших, не ховався за ширму, сидів разом з усіма за столом. Під час сенсу всі присутні влаштовували ланцюг, тобто відразу двоє гостей тримали його за руки та могли торкатися своїми ногами його ніг. Тож усе вказувало на те, що пан Самбор і справді є рідкісним медіумом, а не шарлатаном. Проте не всі кияни легко сприймали на віру ці незвичайні речі, а тому, як у більшості медіумів, сеанси закінчувались скандалами та викриттям.
Не пощастило й колишньому телеграфісту з Попельні. Заради сміху його вирішив викрити ще один службовець того ж управління південно-західної залізниці, якийсь пан Журавський. У номері готелю «Метрополь» він зібрав лікарів, журналістів, письменників і повторив перед ними все те, що відбувалося на сеансах Самбора. А коли ввімкнули світло, він продемонстрував, як робляться ці нехитрі фокуси.
Окрім сумнівних гастролерів, спіритизмом захоплювались і дуже серйозні люди. Вони, на відміну від шарлатанів, не намагалися на своїх сеансах щось заробити й нікому своїх поглядів не нав’язували. Деякі київські старожили й досі можуть вказати місце на Ярославовому Валу, де стояв колись так званий дім спіритів. У ньому на початку 20 століття відбувалися збори київських містиків.
Між іншим, це товариство було досить великим. У 1913 році в ньому нараховувались 90 персон. Однією з найтаємничіших особистостей Києва на початку 19-го століття був генерал Дмитро Матвійович Бєгічев. Він був масоном, містиком, астрологом та цілителем. Дмитро Бєгічєв влаштував у своїй садибі, що стояла на місці теперішнього жовтневого палацу, гурток таких, як і він сам, романтиків. До нього входила знаменита філософ, письменниця та екстрасенс Анна Турчанінова, один із перших київських археологів Кіндратій Лохвицький та почесний мешканець Києва, заводчик Іван Романовський.
Про діяльність цього гуртка збереглися уривчасті відомості. Знаємо лише, що в електриці вони вбачали не лише фізичне явище, але й прояв всесвітнього магнетизму. Гуртківці прагнули опанувати це явище та використовувати його для фізичного та духовного оздоровлення. Турчанінова, наприклад, занурювала дітей з ортопедичними захворюваннями в стан ясновидіння і вони самі казали їй, як їх слід лікувати. Вона хоч і наробила своїм лікуванням багато галасу, проте її досліди закінчилися провалом. Батьки почали скаржитися, що вона не стільки лікувала, скільки калічила дітей. Саме після цієї невдачі й зійшла зірка Івана Романовського.
З усіх гуртківців найбільш цікавим був києво-подільський заводчик Романовський. Одружившись у 1816-му році він отримав у придане за дружиною велику садибу в урочищі Юрків потік. Там він знайшов глину, з якої можна було виготовляти теракоту. Заповзятий чоловік тут же влаштував завод, на якому виготовляли цеглу та кахлі. Попит на цю продукцію був шаленим, тож завод почав швидко приносити відчутні прибутки.
Ось що писав про нього сучасник: «Когда труды его стали приносить несомненный доход, он не остановился на том, что быть только кафельником. Он завел у себя большую библиотеку, снабженную лучшими произведениями, как и литературы, так и почасти всего, что его занимало. Больше всего он заинтересовался электричеством, вследствии чего весь его кабинет был обставлен разного рода машинами».
Саме цікавість до електрики звела його із Дмитром Бєгічевим та його гуртком. Та на відміну від решти містиків бєгічєвського кола, Івану Романовському удавалося здійснювати справжні дива. Наприклад, один студент духовної академії, коли лікарі були вже безсилі допомогти, звернувся до Романовського. Той прийняв нещасного, поклав на диван і почав магнетизувати. Хворий заснув і пішов у трансі із заплющеними очима повз здивовану прислугу до саду.
Студент там довго ходив і вибирав трави, потім приніс зілля на кухню та просив зварити його. Зробивши таке розпорядження, він знову повернувся на диван, на якому й опритомнів. Згодом напій із цих трав допоміг студентові вилікуватися. Ось так мимохідь і навіть іноді в присутності гостей Романовський здійснював свої неймовірні зцілення.
Фото: соцмережі
