В уяві багатьох сучасних людей меломан — це хлопець або дівчина з ейрподсами у вухах. У старому Києві теж майже всі були меломанами, але цікавилися здебільшого оперою і слухали її наживо. З ранньої весни й до пізньої осені, поки дозволяла погода, у міських парках грали симфонічні оркестри. І кияни згодні були платити за вхід лише для того, щоб їх послухати. Музичне життя стародавнього Києва досліджувала радіопрограма «Лабіринтами вулиць» на «Радіо Київ 98 FM».

Київську публіку злі язики традиційно називали провінційною та невишуканою. Можливо, це й було справедливо для якихось галузей господарювання чи для розуміння великодержавної політики. А ось щодо театру, особливо опери, то тут наші предки задніх аж ніяк не пасли. Театр у ті часи був задоволенням не з дешевих, а що більш іменитим був актор, то дорожчими на нього були квитки. Тож, наскільки кияни любили та цінували театр, можна судити з того, хто саме прибував на гастролі до нашого міста. А гастролювали в Старій київській опері відомі на весь світ співаки: Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Батістіні Руффо. Схвально про нашу оперу відгукувалися й композитори.

Ось що написав Петро Ілліч Чайковський після того, як відвідав кілька київських вистав, серед яких були і його опери: «Феерично! Что касается богатства и изыска и исторической вероятности костюмов, киевский театр не уступает петербургскому ни сколичка. При этом он не соизмеримо выше московского».

Перший стаціонарний театр з’явився в Києві в 1804 році. Він постав на Хрещатику точнісінько на тому ж місці, де тепер розташовано Український дім. Це була красива дерев’яна споруда із прекрасною акустикою. Автором її був міський архітектор Андрій Меленський. Власної трупи той театр не мав, тож вистави давали найрізноманітніші: і драматичні, і балетні, і звичайно ж — опери.

Цікаво, що в тодішньому театрі в партері не було крісел, тож глядачам під час вистави доводилося стояти. Дерев’яний театр гідно пропрацював майже 50 років. А потім через ветхість його довелося розібрати. Але залишити місто без театру було неможливо. І вже за кілька років, а саме в 1856-му на тому місці, де стоїть теперішня опера за проєктом архітектора Штрома, було збудовано новий театр.

Будинок на розі вулиць Володимирської та Фундуклеївської (нині Богдана Хмельницького) здавався сучасникам велетенським. Ще б пак – у ньому була зала на 800 з половиною місць. Усім був гарний той театр, та, на жаль, і йому не судилося стояти вічно. У лютому 1896 року, після вистави «Євгеній Онєгін», в одній із гримерок сталася пожежа. Загасити вчасно її не змогли, тож від театру залишилися самі лише обгорілі стіни.

Жити без опери Київ не міг, причому не лише через те, що городяни обожнювали вистави – опера була непоганим та стабільним джерелом прибутку для міської скарбниці. Думські депутати трохи порадилися й вирішили оголосити не якийсь там, а всесвітній конкурс на проєкт київської опери. Кращим був визнаний проєкт російського архітектора Віктора Шретера. Будівництво було грандіозним, у нього вклали гігантську на ті часи суму – 900 тисяч карбованців. Ну а опера вражала і ззовні, і зсередини. Це була велика неоренесансна споруда із залою на півтори тисячі глядачів. Із вишуканими кріслами, обтягнутими оксамитом, важкими бронзовими ручками на дверях та дорогими віденськими світильниками. Тут же була й найбільша в російській імперії театральна сцена. Приміщення також мало парове опалення та електричне освітлення, що було дивиною в ті часи. А зала мала головне для опери – прекрасну акустику. Та хоч яким прекрасним та зручним не був новий театр, киянам він не сподобався.

Ось що писали про нього в день відкриття місцеві газети: «Нынешний вид театра крайне не привлекательный, не красивое сооружение сидит посреди площади словно огромная неуклюжая черепаха. Театр довольно неуклюжий, приплюснутый, низкий. Из киевского желтого кирпича без облицовки и штукатурки».

Та кияни ходили в театр не заради архітектури, а заради музики. Опера була свого роду стилем життя. Наприклад, молодий Михайло Булгаков понад сорок разів ходив на улюбленого ним «Фауста». Не скористатися з цього факту просто не могли деякі заповзятливі городяни. І довкола цієї обителі високого мистецтва існував дуже специфічний бізнес. Коли до міста прибувала якась знаменитість, то з кас таємничим чином зникали всі квитки. Придбати їх можна було лише в театральних спекулянтів, і, звичайно ж, за запаморочливими цінами. Наживалися так звані клакери не лише на простих смертних, а й на самих артистах, вони вимагали від зірок плати за виставу. За бажання, клакери могли організувати актору успіх, овації, викликати на біс і тому подібні приємні речі. Якщо ж артист відмовлявся платити, то його могли запросто освистати та зірвати виставу.

Знала наша опера не лише гучні музичні прем’єри, а й події зовсім із мистецтвом не пов’язані. Зокрема у вересні 1911 року в театрі пролунав револьверний постріл. У той день терорист Дмитро Багров смертельно поранив прем’єр-міністра Петра Столипіна. А в 1918 Фанні Каплан стріляла в жандармського полковника Новицького. Це була та сама жінка, яка здійснила замах на Леніна. А в часи Другої світової війни наша опера й узагалі могла зникнути — у неї влучила авіабомба, але, на щастя, не розірвалася.

Фото: соцмережі